Тематичний напрям 2.
Організаційно-правові
засади державного управління в умовах глобалізації
Громико Олена Ігорівна,
аспірант
кафедри державного управління
Харківського
регіонального інституту державного управління
Національної
академії державного управління при Президентові України
РОЛЬ
ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ (Е-УРЯДУВАННЯ) У ПРОЦЕСІ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ
ВЛАДИ ТА РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Децентралізація влади та реформування системи
державного управління є пріоритетними напрямами побудови нової України, адже
передбачають необхідність створення і підтримку повноцінного життєвого
середовища для громадян, надання високоякісних та доступних публічних послуг,
становлення інститутів прямого народовладдя, задоволення інтересів громадян в
усіх сферах життєдіяльності на відповідній території, узгодження інтересів
держави та територіальних громад, що є свіченням впровадження в Україні
європейських стандартів життя та запорукою виходу України на провідні позиції у
світі.
Як відомо, децентралізація виступає однією з
форм розвитку демократії, що дозволяє при збереженні держави та її інститутів,
розширити місцеве самоврядування, активізувати населення на вирішення власних
потреб та інтересів, звузити сферу впливу держави на суспільство, замінюючи цей
вплив механізмами саморегуляції, виробленими самим суспільством, зменшити
витрати держави і платників податків на утримання державного апарату [1].
Децентралізація передбачає: утворення
виконавчих органів місцевого самоврядування на всіх рівнях: у громаді, районі
та області; закріплення принципу субсидіарності при розмежуванні повноважень як
у системі органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування
різних рівнів та їх виконавчих органів; отримання органами місцевого
самоврядування різних рівнів тих повноважень, які можна найбільш ефективно
виконувати на конкретному рівні управління, підкріплення їх необхідними
фінансовими, матеріальними та іншими ресурсами, чітке визначення
відповідальності.
Тобто децентралізація спрямована на відхід
від централізованої моделі управління в державі, забезпечення реальної
спроможності місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення та
побудову більш ефективної системи територіальної організації влади в Україні. Однак в умовах становлення глобального інформаційного
суспільства неможливо здійснювати ефективне державне управління та управління
розвитком територій без сучасного технологічного підґрунтя, здатного
забезпечити інформаційну взаємодію між гілками влади, суспільством,
громадянами. Саме тому розвинуті країни розробили й активно реалізують
національні програми електронного урядування, пристосовуючи урядові функції до
умов інформаційного суспільства, створюючи умови для підвищення якості та
доступності державних послуг для населення і організацій, сприяючи збільшенню
результативності, прозорості роботи державного апарату на основі широкого
застосування інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ).
Наприклад, у Стратегії соціально-економічного
розвитку Європейського Союзу на період до 2020 року, прийнята Європейською
Радою навесні 2010 року [13], зазначено, що високі цифрові технології стали
рушійною силою соціально-економічного розвитку, відновлення економіки багатьох
країн та закладають засади для сталого розвитку у майбутньому. Для більшості
країн світу розвиток інформатизації, інформаційного суспільства є одним з
національних пріоритетів і розглядається як загальнонаціональна задача.
Тому прагнучи інтегруватись у Європейський
Союз вітчизняні органи публічної влади повинні навчитися здійснювати ефективне державне
управління, що неможливо здійснити без раціональної організації
адміністративної діяльності, спрямованої на встановлення порядку, норм і
відповідного тонусу управління; активної взаємодії органів державної влади й
місцевого самоврядування, забезпечення участі громадськості в управлінні та
формування електронно-мережевого, інформаційно-технологічного управління,
пов’язаного зі створенням електронного уряду, електронного самоврядування,
електронної демократії.
Це обумовлює необхідність формування у державних
службовців та посадових осіб місцевого самоврядування України нових
компетентностей. Адже вони повинні вміти аналізувати державну політику та
розробляти заходи для її реалізації, володіти сучасними технологіями публічного
управління, мати навички управління проектами, стратегічного й тактичного
планування, розробки ефективних державно-управлінських рішень. Водночас,
враховуючи прагнення суспільства до демократичних суспільних трансформацій, в
органах влади повинні працювати фахівці, які володіють навичками налагодження
ефективної комунікації, ведення діалогу з громадськістю та ЗМІ, здатні
координувати впровадження, використання і забезпечення постійного супроводу
комплексної системи е-урядування, що потребує якісної спеціальної та
професійно-галузевої підготовки кадрів для державної служби.
Документом, який визначає напрямки та
пріоритети розвитку України на період до 2020 року є Стратегія сталого розвитку
«Україна – 2020» [9], якою визначено 62 реформи, спрямовані на впровадження в
державі європейських стандартів життя та вихід на провідні позиції у світі.
Реформа державного управління та децентралізація влади визнані як першочергові,
а новітнім інформаційно-комунікативним технологіям (е-урядуванню) у зазначеному
документі відведено роль інструмента для створення ефективної, прозорої,
відкритої та гнучкої структури публічної адміністрації, здатної виробляти і
реалізовувати державну політику нової якості, спрямовану на суспільний сталий
розвиток і адекватне реагування на внутрішні та зовнішні виклики.
За останні роки Україною прийнято вкрай
важливі нормативно-правові акти, які визначають основи формування
інформаційного суспільства та регламентують відносини у цій сфері. Зокрема,
Стратегією розвитку інформаційного суспільства в Україні [12] визначено конкретні
кількісні показники (індикатори) та етапи просування України до інформаційного
суспільства та суспільства знань.
Основними стратегічними цілями розвитку
інформаційного суспільства в Україні є:
- прискорення розробки та впровадження
новітніх конкурентоспроможних ІКТ в усі сфери суспільного життя, зокрема в
економіку України і в діяльність органів державної влади та органів місцевого
самоврядування;
- забезпечення комп'ютерної та інформаційної
грамотності населення;
- розвиток національної інформаційної
інфраструктури та її інтеграція із світовою інфраструктурою;
- створення загальнодержавних інформаційних
систем, насамперед у сферах охорони здоров'я, освіти, науки, культури, охорони
довкілля;
- збереження культурної спадщини України
шляхом її електронного документування;
- державна підтримка використання новітніх
ІКТ засобами масової інформації;
- захист інформаційних прав громадян,
насамперед щодо доступності інформації, захисту інформації про особу, підтримки
демократичних інститутів та мінімізації ризику «інформаційної нерівності»;
- використання ІКТ для вдосконалення
державного управління, відносин між державою і громадянами, становлення
електронних форм взаємодії між органами державної влади та органами місцевого
самоврядування і фізичними та юридичними особами;
- досягнення ефективної участі всіх регіонів
у процесах становлення інформаційного суспільства шляхом децентралізації та
підтримки регіональних і місцевих ініціатив; вдосконалення законодавства з
регулювання інформаційних відносин тощо.
З метою реалізації вказаних вище стратегічних
завдань прийняті: закони України «Про основні засади розбудови інформаційного
суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [8], «Про доступ до публічної
інформації» [4], «Про захист персональних даних» [5], «Про адміністративні
послуги» [3]; нова редакція Закону України «Про інформацію» [6], Концепція
розвитку електронного урядування, міжнародна ініціатива «Партнерство «Відкритий
уряд» [11] та Національна програма інформатизації [7] тощо.
Разом з цим, першим та, вочевидь, найбільш
складним на шляху розвитку інформаційного суспільства та впровадження
електронного урядування в Україні має стати вивчення і зміна структури та
функцій органів державної влади та місцевого самоврядування, які на сьогодні не
відповідають викликам сучасного інформаційного суспільства, а також створюють
перешкоди на шляху реформування державного управління.
Форми та методи організації їх діяльності
повинні бути скореговані у контексті завдань забезпечення миру і подолання
наслідків агресії, стабілізації соціально-економічної і політичної ситуації, з
метою започаткування і здійснення запланованого процесу реформ, створення
передумов для відновлення конституційного процесу. Разом з цим необхідно
узгодити загальнодержавні стратегії реформ, що проводяться в країні, із
завданнями та визначеними етапами розвиту інформаційного суспільства та
створення електронного урядування в Україні. Без цього реформи децентралізації
не принесуть очікуваних результатів, а створений електронний уряд стане лише
черговою автоматизацією існуючого.
Список
використаних джерел:
1.
Децентралізація влади як фактор забезпечення
стабільності конституційного ладу: питання теорії і практики [Електронний
ресурс] / О.В. Скрипнюк. – Режим
доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/publish/article/250244.
2.
Методологічні аспекти реформування державного
управління в Україні [Електронний ресурс] / Ю.П. Сурмін. – Режим доступу: http://academy.gov.ua/ej/ej11/txts/10sypduu.pdf.
3.
Про адміністративні послуги [Електронний
ресурс] : Закон України від 06.092012 № 5203 VI
– Режим доступу :
http://zakon.rada.gov.ua/go/5203-17
4.
Про доступ до публічної інформації : Закон
України від 13 січня 2011 року № № 2939-VІ
// Відомості Верховної Ради України. –
2011. – № 32. – Ст. 314.
5.
Про захист персональних даних [Електронний
ресурс] : Закон України від 01.06.2010 № 2297-VI – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2297-17.
6.
Про інформацію [Електронний ресурс] : Закон
України від 02.10.1992 № 2657-XII – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2657-12.
7.
Про Національну програму інформатизації
[Електронний ресурс] : Закон України від 04.02.1998 р. № 74/98-ВР. – Режим
доступу: www.rada.gov.ua.
8.
Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства
в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 9 січня 2007 року № 12 //
Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Ст. 102.
9.
Про Стратегію сталого розвитку «Україна –
2020» [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 12.01.2015 р. № 5/2015 – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/5/2015.
10. Про схвалення Концепції розвитку електронного урядування
в Україні [Електронний ресурс] : Розпорядження Кабінету Міністрів України від
13.12.2010 р. № 2250-р. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2250-2010-%F0.
11. Про схвалення плану дій з впровадження в Україні
Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» [Електронний ресурс] : Розпорядження
Кабінету Міністрів України від 05.04.2012 № 220-р – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/220-2012-р.
12. Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного
суспільства в Україні [Електронний ресурс] : Розпорядження Кабінету Міністрів
України від 15.05.2013 № 386-р – Режим
доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/386-2013-р.
13. Стратегія Європа - 2020 // Євробюлетень. № 4, 2010, с.
16.
Ладані Владислав Олександрович,
здобувач кафедри політології і
державного управління
ДВНЗ «Ужгородський національний
університет»
КОНСТИТУЦІЙНО-ПОЛІТИЧНІ
ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В СОЦІАЛІСТИЧНІЙ
УГОРЩИНІ
Угорщина належить до когорти країн «соціалістичної співдружності», в яких
на зламі ХХ–ХХІ ст. відбулись системні трансформаційні перетворення, що
призвели до кардинального оновлення суспільно-політичної системи. Водночас, для
Угорщини протягом другої половини ХХ ст. характерна специфічна модель
соціалізму, яка зазнала суттєвої еволюції, тим самим, заклавши інституційні
передумови до успішного демократичного переходу. Одним із основних політичних
інститутів, які трансформувались і створили основи політичного плюралізму в
країні стала система органів державної влади та система державного управління
загалом.
На початковому етапі розвитку «народної демократії» в Угорщині інсталюється
жорсткий тоталітарний режим на зразок сталінського у Радянському Союзі. У
політико-правовому вимірі це закріпилось у соціалістичній доктрині Конституції
Угорської Народної Республіки, схваленої Державними Зборами у серпні 1949 р.
[4]. На основі соціалістичної ідеології в країні розбудовується централізована
партійна диктатура Угорської Партії Робітників, за якої синтезується державний
апарат з існуючою однопартійністю. Фактично угорська соціалістична Конституція
складена на основі Конституції СРСР 1936 р., тому «в угорській фаховій
літературі нова Конституція дістала назву «сталінської», або «бухаринської» [1,
с. 11].
Незважаючи на жорсткі методи керівництва М.Ракоші, протягом кінця
1960–1970-их рр. для Угорщини характерна певна лібералізація соціалістичного
режиму. Особливо криза одноособового керівництва лідера Угорської Партії
Робітників загострилась у 1956 р., коли владні повноваження були передані від
консерватора М.Ракоші реформатору І.Надю. Серйозну загрозу соціалістичному
устрою країни склали масові народні заворушення у жовтні-листопаді 1956 р. У
підсумку Угорщина зберегла авторитарну соціалістичну модель врядування, хоча
устрій країни було дещо лібералізовано. Так, у сфері державного управління
відбулась зміна одноособової моделі партійного керівництва на колегіальну.
Керівним органом соціалістичної партії стає Президіум партії соціалістів.
Конституційно-політичний устрій країни протягом 1960-их – початку 1970-их
рр. частково лібералізувався, але основу державної моделі складає однопартійна
соціалістична система. За Конституцією вся повнота влади належить народному
парламенту – Державним Зборам (§19, пп.
1–3) [4]. На практиці угорський соціалістичний парламент володів правом лише
легалізувати політичні рішення, що приймались на засіданнях партійної верхівки
Угорської Соціалістичної Робітничої Партії.
Одним із етапів поступової лібералізації угорського соціалізму у
конституційному вимірі стала конституційна реформа, проведена у квітні 1972 р.
Достатньо помітним є декларативний характер взятого курсу на демократизацію
суспільства угорською політичною елітою. Зокрема, у політичному вимірі в
Угорській Народній Республіці не було створено дієвого механізму регулювання
відносин між органами держави та суспільством. Країна зберегла класичну
соціалістичну авторитарну модель державного управління, за якої всі політичні
інститути перебували під контролем центрального партійного апарату та
визнавалось безальтернативне верховенство соціалістичних рад.
Незважаючи на часткову лібералізацію суспільного сегменту з боку Я.Кадара,
на середину 1980-их рр. Угорщина поступово переходить до системної державної
кризи. Зрештою, в Угорщині обирається компромісний шлях відходу від
авторитарного соціалізму та поступовий перехід до ліберального устрою –
впроваджується практика проведення зустрічей за «круглими столами».
У результаті конституційного реформування Угорщині вдається частково
лібералізувати існуючу соціалістичну систему державного управління. Протягом
перемовин між соціалістичною елітою та опозиційними силами у період січня –
жовтня 1989 р. система державного управління відходить від стандартів
соціалістичного авторитаризму.
У сфері реформування державного управління найбільш важливими
нововведеннями стали заснування Конституційного Суду, впровадження та зміцнення
інституту парламентаризму (передача Державним Зборам виконавчих повноважень
Президії Угорської Народної Республіки та відповідальність уряду перед
парламентом) та введення інституту Президента (обирається парламентом).
Загалом, визначалась повна відміна дії Конституції 1949 р. та розробка
перехідного конституційного проекту на час до прийняття нової демократичної
Конституції [2, с. 85].
Основними суб’єктами вищих органів державного управління стали: Державні
Збори (законотворення), Кабінет Міністрів (виконавчо-розпорядча функція),
Конституційний Суд (контролююче судочинство) та Президент (регулююча функція)
[3].
Таким чином, навіть в умовах соціалістичного типу авторитарного режиму в
Угорщині політичний режим поступово лібералізувався. Зрештою, у ході
конституційного реформування 1989–1990-их рр. в Угорщині вдалося перейти від
соціалістичного авторитаризму на засади політичного плюралізму. Уже на початку
системних демократичних перетворень 1990-их рр. Угорська Республіка
визначається як парламентська республіка, що функціонує на принципах
багатопартійності.
Список використаної літератури
1. Ілов І. Конституційні зміни в Угорщині 2012
року: основні новації та їх вплив на суспільно-політичний розвиток держави / Ігор Ілов // Віче. – 2013. – С. 11–15.
2. Страшун Б. Конституционные перемены в Восточной Европе 1989–1990 гг. /
Борис Страшун – М. : Юридическая литература, 1991. – 208 с.
3. 1990. évi XL. törvény. А Magyar Köztársaság Alkotmányának
módosításáról [Електронний ресурс] // 1000 év törvényei / Törvények,
jogszabályok a CompLex Kiadótó. – Режим доступу :
http://www.1000ev.hu/index.php?a=3¶m=8696.
4. The Constitution of the Republic of Hungary (Act XX of 1949)
[Електронний ресурc] // WIPO – World intellectual property organization. –
Режим доступу : http://www.wipo.int/edocs/lexdocs/laws/en/hu/hu047en.pdf.
Прилипчук Оксана Вікторівна,
аспірант кафедри державного управління
Харківського регіонального
інституту державного управління
при Президентові України, м.
Харків
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ
АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО ЗАКОНОДАВСТВА ЄС
Інтеграційні процеси, що відбуваються у різних регіонах та на різних
континентах між країнами з різними правовими традиціями, відрізняються за
темпами, змістом та глибиною. Обов’язковою умовою інтеграційних процесів, що
відбуваються у світі, є сумісність правової, економічної та політико-правової
систем та відповідна синхронність правової, економічної та соціально-політичної
трансформації держав, що об’єднуються. Створення спільного правового простору
для регулювання міжнародних відносин через гармонізацію правових приписів норм
міжнародного права і національного законодавства є об’єктивною потребою і
вимагає цілеспрямованої та скоординованої діяльності різних держав і
міжнародних організацій [2].
Україна взяла на себе зобов'язання привести національну правову систему у
відповідність до норм європейського законодавства. Однак суть адаптації полягає
не лише в автоматичному перенесені положень права ЄС до законів та підзаконних
актів України. Ефективність адаптації визначається насамперед наявністю дієвих
механізмів виконання прийнятих рішень. Якщо такі механізми будуть законодавчо
визначені, Україна буде спроможна у повному обсязі адаптувати національне
законодавство до європейського права.
Слід зауважити, що основним критерієм ефективності здійснення адаптації є
не виконання заходів, які щорічно передбачаються Загальнодержавною програмою
адаптації законодавства України до законодавства ЄС та затверджуються урядом, а
фактичний стан адаптованості законодавства України в пріоритетних напрямах.
Адаптація законодавства України до вимог законодавства ЄС має охоплювати як
законодавчі, так і відомчі акти, прийняті на виконання законів та постанов
Кабінету Міністрів України. В іншому випадку не можна говорити про ефективність
процесу адаптації, адже важливим є не тільки прийняття нового адаптованого
законодавства, а й механізм його реалізації, що забезпечується відомчими актами
в багатьох сферах, а також його дотримання.
Створена в Україні модель адаптації законодавства передбачає покладання
відповідальності за проведення адаптації на галузеві міністерства та інші
органи виконавчої влади та за систему планування, координації і контролю за
нормотворчою діяльністю та роботою з адаптації законодавства центральних
органів виконавчої влади. Тому на
сьогодні проблемними питаннями у сфері державного управління адаптацією
законодавства залишається відсутність науково обґрунтованого підходу до
реалізації завдань у сфері адаптації, недостатня інституційна спроможність
центральних органів виконавчої влади у цій сфері, відсутність у більшості
випадків наукового обґрунтування необхідності й доцільності внесення певних
заходів з метою адаптації законодавства, відсутність необхідної кількості
якісних перекладів актів європейського права та відсутність належного кадрового
забезпечення процесу адаптації.
Зазначені проблеми викликають необхідність пошуку нових шляхів та підходів
до вирішення питань, пов’язаних із державним управлінням у сфері адаптації
законодавства.
Реалізація європейського вибіру вимагає не тільки
політичної волі, а й відповідним чином підготовлених кадрів державних
службовців, при чому не тільки в центральних відомствах, а й на регіональному і
місцевому рівнях. Загальна програма перепідготовки і навчання має забезпечити
необхідні знання і навички щодо розуміння цілей інтеграції до ЄС, його основних
інституцій і процесу ухвалення рішень.
Спеціальні перепідготовки службовців за секторами мають
супроводжувати і дещо випереджати процес гармонізації законодавства та
імплементації УПС. На державному рівні необхідно визначити програму
перепідготовки і навчання, її конкретні цілі, провести аналіз потреб і наявних
ресурсів, оцінити зміст і вплив навчальних курсів, врахувати механізми
мотивації державних службовців щодо участі у навчальних програмах і програмах
перепідготовки [1].
Отже, щоб забезпечити повну діяльність даного процесу потрібне постійне
інформування про стан законодавства ЄС, його зміни, доповнення, надання
консалтингових допоміг, щодо перекладу, юридичної термінології та інформаційне
забезпечення змінами внесеними до законодавств країн ЄС а також підвищення кваліфікації працівників
виконавчої влади, зміни навчальних програм, взаємопов'язаних з даною проблемою,
тощо.
Тому адаптація законодавства України до законодавства ЄС має бути не тільки
вибором гілок влади, а й свідомим вибором кожного громадянина України.
Надзвичайно важливим аспектом процесу адаптації є
виконання законодавства. Ця частина процесу адаптації є навіть більш важлива,
ніж інкорпорація законодавства ЄС у вітчизняну правову систему, та включає
створення організаційних, технічних та фінансових умов для застосування
відповідного законодавства.
Україна нажаль, знаходиться ще далеко від європейських стандартів правової
регламентації. Багатогранність європейського правового поля, його комплексний
характер наочно свідчать про труднощі на шляху узгодження національного
законодавства із загальноєвропейським. Формування правового поля держави є
тривалим соціальним процесом, що органічно пов’язаний із змінами у всіх інших
сферах життя суспільства. Штучно прискорити цей процес неможливо, але потрібно
створити йому режим найбільшого сприяння.
Список літератури
1. Маштабей В. Курс на інтеграцію.
- 1998. - №10. - С.10-13.
2. Ратушний С.М. Деякі теоретичні питання гармонізації національного
законодавства з міжнародно-правовими нормами // www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pre/2008/Ratushnyi.pdf
Немає коментарів:
Дописати коментар